Гравець у нарди (частина 1)

Гравець у нарди (частина 1)

لاعب النرد

محمود درويش

Хто я, щоб сказати вам
Те, що хочу сказати?
Я не був каменюкою,
Що вода проточила обличчя у ній.
І не був очеретом,
Що вітер його продірявив,
І вийшла із нього сопілка.
Я просто граю у нарди.
Час від часу програ́ю і ви́граю.
Я точно як ви,
Чи трохи поменше, можливо…

Я народився біля колодязя
І трьох одиноких монахинь-дерев.
Народивсь без весільних процесій
І без повитухи.
Отримав ім’я несподівано
Й раптово приріс до сім’ї.
Унаслідував риси обличчя, ознаки,
Хвороби її:
По-перше, дефект у артеріях
Та підвищений тиск.
По-друге, сором звертатись до мами і тата,
Й до дерева – духу моєї бабусі.
По-третє, віру у те, що найкращі ліки від грипу –
Це гаряча чашка ромашки.
По-четверте, нудьгу від історії
Про солов’я і газель.
По-п’яте, сум у зимовії ночі.
По-шосте, грандіозне невміння співати.

Немає у мене ролей, не зіграних мною.
Адже я народився самцем несподівано,
Помічаючи раптом, що місяць,
Лимон цей блідий,
Загравав до дівчат, що не сплять.
І знаходження родинок
В потаємних місцях свого тіла
Мене не цікавило.

І могло таке буди,
Що мене б не було.
Бо мій батько міг би й не
Оженитись на матері.
Або я міг із сестрою померти
Після першого крику на світі,
Бо ми народились однієї години,
Та мама не знала, чи це я
Чи вона…

А якби ж то я був пташеням голубиним,
То могло би яйце розтрощитись,
До того як сам би пробив шкаралупу…

М. Дарвіш

переклад: ukranistani

P.S.
Круте відео з читкою вірша самим Дарвішем за посиланням: https://youtu.be/aehlMo644ZU

Жага до життя (1 частина)

Жага до життя (1 частина)

شوق

قطعة من قصيدة حسن توفيق

В наших очах – прихована жага.
Побоюємось ми її побачити
У нашому дзеркальному обличчі
І намагаємось завжди забути.
І утекти від неї… Але як?
Жага – у глибині сердець,
Та виявляється у сльозах суму часто
Чи у зітханні… Ах…
Що до тих пір триватиме,
Поки не переллється з губ у губи.
Це та жага, яку не афішують,
І тільки аура рядків це видає.
Чи не розтрощимось, розсіємось, коли повернем
Наш погляд у жаху на неї?
Чи будем ми налякано кричати,
Коли побачим в неї наші душі,
Приховані та добре замасковані
Поміж мурованих ущелин в глибині.
І повернемось на чужину,
Де є самотність лиш серед людей,
Що їх колись ми кликали: «кохані».
Але обличчям до обличчя – ми з жагою,
Коли раптово починаєм плавати
У доторках із рук, у поглядах очей,
У шепоті кохання поміж нами.

Хасан Тауфік

переклад ukranistani

Коли не відпускає божевілля

Коли не відпускає божевілля

شعر أدونيس

Я пильную за нею,
З підвіконня нового будинку,
Поміж цегли його, що не спить,
Та і я іще спати не хочу.
Немов зачарований хлопчик
Чаклункою, й вірить
Що наша історія – в персні у жінки у морі,
Русалоньки, що прийде, коли згасне
Вогонь, палаючий у пічці,
Й розтане ніч від її суму,
Попіл якого тліє у горнилі.
Я бачу цю історію на стягах чорних,
Вона іде, немов солдат розгромленого полку.
Я не писав про дати, бо живу
В теплі біля вогню,  у ніжності,
В зполум’янілій революції,
У чарах її пор іскристих,
Що створювали світ новий,
Де Батьківщина – блискавка у мороці
Давно минулого вже часу… .

переклад: ukranistani

art: Imranovi (CNN Arts section)

Ліхтар у дверях Аллаха

Ліхтар у дверях Аллаха

Смерть і ліхтар

аль- Байяті

1

Твій крик – лісорубська сокира
В глибокому лісі із мови,
Що її не займали.
Він був королем легендарним,
що правив у царстві таємного розуму, У землях поганських,
Де музика й магія чорна,
І секс, революція й смерть.
Маска легенди з обличчям блідим
Стоїть за вікном його літнього замку.
Й ассирійські його колісниці виринають з-під спалених башт.
Твої крики – це голос пророка, що плаче в розвалинах стін
Де з ним поруч народ,
Побитий, ошуканий.

Ті крики – це червона блискавка,
Що запалила пристрастю серця домашніх господарок.
На дні забутого колодязя твої гукання
Були моїми, і видирався я на стіни
наземних міст,
Подорожуючи під снігом
В зв’язку тісному з смертю,
Де грає музика, любов вирує
І революція іде.
І Бог десь поруч.

2

Мова легенди
Живе в сокирі лісоруба
десь глибоко у лісі мови,
Що не займав її ніхто.
Чому ж пішов з життя король наш лісоруб?

3

Загинув осередок диких квітів
І світла пересохло джерело
У стін розвалинах латаття колісниці
Що воювала за Ассирію колись.

4

Коли ти кричиш – так само і я.
За що ми б’ємося на цих перегонах?
І моя доля перша – чи, може, твоя
В змаганнях, де приз – це утома.

5

Коли переді мною римлянин стояв,
То поруч з ним – його невиразна подоба.
Бувало так: схилявся я до самогубного меча,
Що схований лежав під снігом.
І після того як зайшла полярна зірка,
Позаду знаки зодіаку залишивши,
Чому утік із поля бою Сейф ад-Дауля?

6

І ось я, голий, як гола синя пустеля над нами.
Сумний, як циганський кінь.
Та вирує вогонь усередині.

7

Моя Батьківщина – вигнання.
Моє вигнання – це слова.

8

Моє буття – це фігура із мови,
Яку не займав ще ніхто.

9

Моя мова – ліхтар у дверях Аллаха.

10

Подорожую я під снігом,
Проводжу під землею я зв’язок
З самою смертю.

11

Гей ви, полярні дерева!
Гей, голос пророка, що плаче!
О, громе, що розриває застінки зернят у землі вогнем чудотворним!
Чому легендарний король-лісоруб
Залишив безглуздя лісне на поталу вогню?
Чому полишили поети траншеї?
Чому відступив Сейф ад-Дауля?..

А римляни стоять переді мною,
І їх подоби тінями стоять.
Шукаю я меча для самогубства,
Полярна зірка в небі мерехтить.
І я гукаю свою світлу мову,
Що у дверях в Аллаха все горить.
Моя життя кипить в мене в долоні
Ескізи слів стають немов живі,
Візьми нарешті свій вінок терновий,
Візьми закруглений мій меч,
Візьми верблюдицю похідну,
З мого волосся – краплі дощові.
І соняшник просій у борозні
Моїй, де ще живе дитинство,
Любов, книжки мої і смерть.
І голос мій залишиться палати
Понад дверима в рай,
Де досі Бог живе.

переклад ukranistani

Останній подих арабського світу

Останній подих арабського світу

أنا واحد من ملوك النهاية

محمود درويش

Я перший з останніх царів.
Сідлаю коня свого в зиму останню.
Я останній подих арабського світу.

Не окину я поглядом більше дахи, що прикрашені миртом.
Навколо себе не дивлюсь й не бачу очей,
Що дивились, як я
Передав  жіночу красу
В босих цяточках світла,
Слова висікаючи з мармуру.

Не дивлюся на місяць,
Щоб не бачити в білому світлі
Секрети Гранади,
Кожне їх тіло.

Не дивлюся у тінь,
Бо не хочу побачить я того,
Хто ім’я моє тягне на спині,
І біжить десь позаду.
Забери це ім’я ти у мене:
Продаю за срібняк з тополиного пуху.

Не палю за собою мости, бо
Пам’ятаю себе, що крокує землею.
А на цій Землі вже нема де ходити,
З тих пір як розтрощився час,
Друзка за друзкою.

Не кохаю нікого, натомість
Розмовляю з водою дзеркал,
Як з давніми друзями.
За умовами миру, що я підписав,
Кохання не зможе за мене вступитись.

Не залишилось в мене «тепер»,
Бо йду завше «завтра» обабіч «учора».

Ти пізнаєш Кастилію
За короною над мінаретами.
Я вже чую дзенькіт ключів
За дверима у вік золотий.
З-за них я гукаю тебе.

Чи закрию я двері у небо назавжди
Та випущу подих арабського світу останній?

М. Дарвіш

переклад: ukranistani

Коли ти сидиш у кафе

Коли ти сидиш у кафе

شعر محمود درويش

Кафе,
Де сидиш ти з газетою.
Ні, ти тут не один.
Келих наполовину пустий,
Наполовину – наповнений сонцем.
З-за пляшки ти бачиш,
Як спішать перехожі.
Й не подаєш виду.
[Можна було б описати цю порожнечу,
Та ти б не побачив означень.]

Який же ти вільний,
Коли сидиш в забутті у кафе!
Ніхто не бачить слід того,
Як душа твоя грала на скрипці.
Ніхто не вилупить баньки,
Коли ти приходиш чи йдеш.
Не вдивлятиметься в туман твоїх мрій,
Коли ти побачив красуню
І розбивсь перед нею на друзки.
Ти вільний займатися власними справами
У цій штовханині
Без наглядачів і без тих,
Що читають думки.

Роби з собою, що хочеш!
Знімай сорочку й взуття, якщо треба,
Коли ти забутий і вільний в уявному світі.
Тебе не кличуть по імені
І не кричать у обличчя:
Треба йти на роботу!
Ти такий як ти є.
Коли ні друг і ні ворог
Не споглядає
Твої власні спогади.

Вибачайся тепер перед тою,
Що тебе полишила в кафе,
Тому що ти не помітив
Нової зачіски в неї,
Коли танцювали метелики
Навколо кутків її губ.

Проси вибачення в того,
Що підступно бажав тобі смерті
Одного дня
Без одної причини,
А просто тому, що ти не помер
В той день, як зіткнувся з зірками
І написав першу пісню небесним чорнилом…

Кафе.
Ти сидиш із газетою
Десь у кутку в забутті.
І ніхто не ненавидить
Безхмарність твого прозорого настрою.
Ніхто не хоче вбити тебе крадькома.
Бо ти забутий і вільний у світі уяви!

Махмуд Дарвіш

переклад: ukranistani