Гравець у нарди (частина 1)

Гравець у нарди (частина 1)

لاعب النرد

محمود درويش

Хто я, щоб сказати вам
Те, що хочу сказати?
Я не був каменюкою,
Що вода проточила обличчя у ній.
І не був очеретом,
Що вітер його продірявив,
І вийшла із нього сопілка.
Я просто граю у нарди.
Час від часу програ́ю і ви́граю.
Я точно як ви,
Чи трохи поменше, можливо…

Я народився біля колодязя
І трьох одиноких монахинь-дерев.
Народивсь без весільних процесій
І без повитухи.
Отримав ім’я несподівано
Й раптово приріс до сім’ї.
Унаслідував риси обличчя, ознаки,
Хвороби її:
По-перше, дефект у артеріях
Та підвищений тиск.
По-друге, сором звертатись до мами і тата,
Й до дерева – духу моєї бабусі.
По-третє, віру у те, що найкращі ліки від грипу –
Це гаряча чашка ромашки.
По-четверте, нудьгу від історії
Про солов’я і газель.
По-п’яте, сум у зимовії ночі.
По-шосте, грандіозне невміння співати.

Немає у мене ролей, не зіграних мною.
Адже я народився самцем несподівано,
Помічаючи раптом, що місяць,
Лимон цей блідий,
Загравав до дівчат, що не сплять.
І знаходження родинок
В потаємних місцях свого тіла
Мене не цікавило.

І могло таке буди,
Що мене б не було.
Бо мій батько міг би й не
Оженитись на матері.
Або я міг із сестрою померти
Після першого крику на світі,
Бо ми народились однієї години,
Та мама не знала, чи це я
Чи вона…

А якби ж то я був пташеням голубиним,
То могло би яйце розтрощитись,
До того як сам би пробив шкаралупу…

М. Дарвіш

переклад: ukranistani

P.S.
Круте відео з читкою вірша самим Дарвішем за посиланням: https://youtu.be/aehlMo644ZU

Advertisements

Останній подих арабського світу

Останній подих арабського світу

أنا واحد من ملوك النهاية

محمود درويش

Я перший з останніх царів.
Сідлаю коня свого в зиму останню.
Я останній подих арабського світу.

Не окину я поглядом більше дахи, що прикрашені миртом.
Навколо себе не дивлюсь й не бачу очей,
Що дивились, як я
Передав  жіночу красу
В босих цяточках світла,
Слова висікаючи з мармуру.

Не дивлюся на місяць,
Щоб не бачити в білому світлі
Секрети Гранади,
Кожне їх тіло.

Не дивлюся у тінь,
Бо не хочу побачить я того,
Хто ім’я моє тягне на спині,
І біжить десь позаду.
Забери це ім’я ти у мене:
Продаю за срібняк з тополиного пуху.

Не палю за собою мости, бо
Пам’ятаю себе, що крокує землею.
А на цій Землі вже нема де ходити,
З тих пір як розтрощився час,
Друзка за друзкою.

Не кохаю нікого, натомість
Розмовляю з водою дзеркал,
Як з давніми друзями.
За умовами миру, що я підписав,
Кохання не зможе за мене вступитись.

Не залишилось в мене «тепер»,
Бо йду завше «завтра» обабіч «учора».

Ти пізнаєш Кастилію
За короною над мінаретами.
Я вже чую дзенькіт ключів
За дверима у вік золотий.
З-за них я гукаю тебе.

Чи закрию я двері у небо назавжди
Та випущу подих арабського світу останній?

М. Дарвіш

переклад: ukranistani

Десь між сузір’їв

Десь між сузір’їв

هي لا تحبك أنت

Вона тебе не кохає, друже.
Їй до вподоби твій образ.
Ти – її поет,
І в цьому вся справа.
Їй до вподоби невпіннсть ріки,
Що рине як навіжена.
Тому стань рікою для неї!

Їй до вподоби дивитись,
Як єднає звучання вірша
Літери з блискавкою.

З її грудей стікають краплини,
Зачарованих літер.
Але якщо ти не аліф,
То не будеш подобатись їй.

Перетворення речі у світло,
З світла у гомін,
Та з гомону в почуття
їй до вподоби.
Будь почуттям, щоб сподобатись їй.

Їй до вподоби палка боротьба
Вечірньої пристрасті з серцем:

«Коханий, ти так мене мучив,
Рікою вливав безсоромність і дикість у мене,
Коли я пішла із кімнати своєї.
Кохання моє, якби не віддалася хтивості, я б тебе вбила…»

Будь янголом, не для того щоб хизуватись вродою висловів,
А щоб вона тебе вбила, помстившись за те,
Що ти намагався вловити жіночність пастками метафор.
Якби ж то вона тебе покохала, якщо
Піднесеш її вроду в небесну лазур,
Та, позбвушися себе,
Літатимеш вище за неї…

І раптом сумнівною стала ця справа…

Та застигла в блакиті
Десь між сузір’їв Риби і Діви.

М. Дарвіш
переклад ukranistani

Коли ти сидиш у кафе

Коли ти сидиш у кафе

شعر محمود درويش

Кафе,
Де сидиш ти з газетою.
Ні, ти тут не один.
Келих наполовину пустий,
Наполовину – наповнений сонцем.
З-за пляшки ти бачиш,
Як спішать перехожі.
Й не подаєш виду.
[Можна було б описати цю порожнечу,
Та ти б не побачив означень.]

Який же ти вільний,
Коли сидиш в забутті у кафе!
Ніхто не бачить слід того,
Як душа твоя грала на скрипці.
Ніхто не вилупить баньки,
Коли ти приходиш чи йдеш.
Не вдивлятиметься в туман твоїх мрій,
Коли ти побачив красуню
І розбивсь перед нею на друзки.
Ти вільний займатися власними справами
У цій штовханині
Без наглядачів і без тих,
Що читають думки.

Роби з собою, що хочеш!
Знімай сорочку й взуття, якщо треба,
Коли ти забутий і вільний в уявному світі.
Тебе не кличуть по імені
І не кричать у обличчя:
Треба йти на роботу!
Ти такий як ти є.
Коли ні друг і ні ворог
Не споглядає
Твої власні спогади.

Вибачайся тепер перед тою,
Що тебе полишила в кафе,
Тому що ти не помітив
Нової зачіски в неї,
Коли танцювали метелики
Навколо кутків її губ.

Проси вибачення в того,
Що підступно бажав тобі смерті
Одного дня
Без одної причини,
А просто тому, що ти не помер
В той день, як зіткнувся з зірками
І написав першу пісню небесним чорнилом…

Кафе.
Ти сидиш із газетою
Десь у кутку в забутті.
І ніхто не ненавидить
Безхмарність твого прозорого настрою.
Ніхто не хоче вбити тебе крадькома.
Бо ти забутий і вільний у світі уяви!

Махмуд Дарвіш

переклад: ukranistani

Як нічого не хотіти і все мати

Як нічого не хотіти і все мати

شعرمحمود درويش

Дарвіш. “Нічого не чекав”

Він не чекав ні на кого,
Все, що хотів, було в нього,
Попелисте пальто,
І ріка перед ним того ж кольору.
Сонце ясність вливало у серце
Поміж високих дерев.
Не відчував він нестачі:
Дерев’яний стілець, чашка кави
І склянка води.
Незнайомці в кафе і речі навколо,
Все як раніше.
Вчорашні газети, де світ
Тримається на плаву в морі трупів
Як завжди.
Не відчував він потребу в надії,
Що настане примирення:
Хіба як почне зеленіти пустеля
Чи вовк почне грать на гітарі.
Не чекав він нічого, допоки
Зненацька сказав знов і знов:
«Я знаю свій шлях ще з першого кроку.
Не віддаляюсь від світу,
Та не наближаюсь до нього».
Він не чекав ні на кого,
Все, що хотів, було в нього,
Якщо вірити почуттям.
А осінь приймала його,
Як янгол на небі,
Грала музику, що його спокушала,
Нагадала йому
Золоті віки нагди,
Де римовані строки в рядках
Як планети у космосі.
Не чекав він нікого на річці:
«Поки я не чекав, подруживсь з горобцем,
Поки я не чекав, став рікою», – промовив. –
«Я не жорстокий до себе,
Не жорстокий до інших ніколи…
Мене не турбує тягар від питання:
До чого ти прагнеш?
Чого хочеш ти?..»

перекладено ukranistani

Державний гімн

Державний гімн

شعر محمود درويش

Щоб описати цвіт мигдалю,
Ні енциклопедія квітів, ні словник не стане в нагоді…
Слова сховаються від красномовного зашморгу,
Бо красномовство ранить зміст
І вихваляє поранення,
Як чоловік навіює жінці її почуття.
Як променіє цвіт мигдалю в моїй мові,
Коли я лише тінь?
Він прозорий, як смішливе дзюрчання води на гілках,
В сором’язливій росі.
Він легкий, як білява музична фраза.
Він слабкий, немов швидкоплинна думка, що проходить крізь пальці,
І даремно писати про неї,
Та пишемо.
Він густий, немов бейт поезії,
Що його не записано буквами.
Щоб описати цвіт мигдалю,
Мені потрібен візит в підсвідомість,
Де побачу привітні слова, що звисають з дерев.
Як це назвати,
Ліричне «ніщо» в небутті?
Слід здолати словесне тяжіння
Та пройнятися легкістю фраз,
Стати привидом, говорючим пошепки,
Стати словами, що зроблять із мене
Тільки білу прозорість.
Ні рідного краю в словах, ні вигнання,
Тільки пристрасть до білого цвіту квіток мигдалю.
І ні снігу там, ні бавовни,
Тільки те, що вище імен і речей.
Якби тільки міг описати поет
Цвіт мигдалю у одному з віршів,
То одразу із гір зійшов би туман,
І зібрався б народ, і сказав:
Це він,
Новий текст державного гімну!

переклад ukranistani

Between the lines

Between the lines

شعر محمود درويش

Those who walk between the vague words,
Take your names and leave.
Take your hours from our time and leave.
Take what you want from the blueness of sea and the sand of memories,
Take what you want from our pictures,
So you know that you don’t know
How a stone from our land can hold the weight of the skies.

Those who walk between the vague words,
You have your sword – we have our blood.
You have your fire and steel – we have our flesh.
You have yet another tank – we have nothing but stones.
You have tear gas– we only have the rain.
Above you and us only air and sky,
So take your share of our blood and leave.
Go to a disco party.
Whereas we should guard the roses on the graves of our fallen.
Whereas we should live how we see fit.

Those who walk between the  vague words,
Take off like road dust and fly wherever you want
But not like insects among us.
For we have our land to plow
Where we grow wheat and water it with our sweat.
You won’t be satisfied with the range of our goods:
The stone and the shame.
Take the past to antiques market if you will
And return the skeleton of hoopoe
On a clay platter as well.
We have that which doesn’t please you – our future in the land that we work in.

Those who walk between the  vague words,
Dump your illusions into a cesspool
And leave.
Return the hand of time to the law of the golden calf
Or to the pulses of revolver’s symphony.
You won’t be satisfied with what we have,
So just leave.

We have something you don’t:
Bleeding homeland of  wounded people,
Homeland fit for oblivion or memory.

Those who walk between the  vague words,
It’s time for you to leave.
Stand wherever you want, just not beside us.
It’s time for you to leave.
Die wherever you want to, just don’t die beside us,
For we have our land to plow
We have our past echoing of pristine life.
We have the present, the present and the future.
Our life and our afterlife reside here.

So get out of our land,
Our sea, our wheat, our salt, our wounds,
Out of everything,
Get out of the words of memory,
O, those who walk between the vague words!

translated by ukranistani